Візуальна «техніка себе»: приватні медіазбірки часів пізнього соціалізму

Ще донедавна фотографування виконувало вужчий перелік функцій. У часи аналогових візуальних медіа плівка й фотоапарат давали можливість передусім зафіксувати, запам’ятати помітну мить чи явище в житті людини, сім’ї, колективу: зустріч, свято, відпочинок, робочі моменти. Не дивно, що приватні фото й кіноплівки привертають увагу дослідників, адже такі колекції є чимось штибу персональних музеїв, які візуально втілили досвід минулих поколінь і їхню дійсність. Вони є альтернативою дійсним музеям, які часто перебувають під владою панівних дискурсів і схильні уникати деяких досвідів чи маргіналізувати їх.

З погляду сучасної гуманітаристики все, що може дати певну інформацію про минуле у відповідь на коректно поставлене запитання дослідника, стає історичним джерелом, себто свідченням дійсності попередніх часів. Завдяки цьому приватні медіаколекції радянського часу слугують цінними матеріалами для досліджень численних питань, що стосуються другої половини ХХ століття: від побуту й повсякдення до уявлень і цінностей як укладачів тих чи інших колекцій, так і цілих спільнот, у яких формувалися неформальні правила приватного фотографування й кінозйомки. У цьому матеріалі спробуємо придивитися до аматорських знімків і кінохронік пізньорадянського часу зі збірки Міського медіаархіву Центру міської історії у Львові, що розшукує, оцифровує та удоступнює такі колекції, відкриваючи сферу приватної візуальності і для дослідників, і для всіх зацікавлених. Погляньмо на них не лише як на візуальні файли, а й як свідчення окремих вагомих рис і моментів повсякдення в 1950–1980-х роках.

Фото як візуальний літопис життя

Протягом другої половини ХХ століття практика приватного фотографування в СРСР стала справді масовою — уже в 1970-х роках кожна третя сім’я в місті й кожна десята в селі володіла фотоапаратом. Фотографія відігравала роль запам’ятовування найважливіших віх життя людини, це спосіб поглянути назад, заново реактуалізувати вагомі моменти минулого. З огляду на це фотографії оприявнюють світоглядні установки того, хто зберігає ті чи інші знімки, можливо, навіть промовистіше, ніж інші свідчення.

Дитинство традиційно добре репрезентовано у візуальних матеріалах — від картин і мініатюр до фотографії, причому що ближче до наших часів, то численнішими стають дитячі зображення. Уявлення про дитинство протягом історії динамічно змінювалися, а сучасне розуміння його як особливого періоду життя остаточно утвердилося якраз у ХХ столітті. Фото дітей протягом останнього століття стали невід’ємними, якщо не центральними елементами домашніх фотозбірок.

 Львів, 1979 р., відзначення урочистої реєстрації новонародженого в РАГС-і, родина Дунаєвських

Львів, 1979 р., відзначення урочистої реєстрації новонародженого в РАГС-і, родина Дунаєвських

Костянтин Михайлович полюбляв з ними спілкуватися, давав всім індивідуальні прізвиська, які приживалися серед інших. Пам’ятаю, років до п’яти займався мною, навчив читати і писати, постійно разом ходили на прогулянки (Опис Катерини Філонової)

Костянтин Михайлович полюбляв з ними спілкуватися, давав всім індивідуальні прізвиська, які приживалися серед інших. Пам’ятаю, років до п’яти займався мною, навчив читати і писати, постійно разом ходили на прогулянки (Опис Катерини Філонової)

Портрет дівчинки з парасолькою

Портрет дівчинки з парасолькою

Львів, 1963 р., Олена Маєвська на подвір’ї будинку № 23 по вул. Любінській, дитяча коляска того часу.

Львів, 1963 р., Олена Маєвська на подвір’ї будинку № 23 по вул. Любінській, дитяча коляска того часу.

Колективні сімейні портрети — це один з основних форматів домашнього фото. П’єр Бурдьє вважав сімейне фотопортретування ритуалом, що конституює святкове почуття, яке сім’я дарує собі. З іншого боку, такі фото увиразнюють систему мрій про те, якою хочеться бачити ідеальну родину. На них сім’я зазвичай святково одягнена, часто зображена в розширеному складі (з дідусями, бабусями, тітками, дядьками тощо), відповідним чином скомпонована на знімках. Тож це певний груповий маніфест, який не лише слугує фіксації родини на знімку, а й проповідує її цілісність і довершеність.

Портрет сім’ї, 1949.

Портрет сім’ї, 1949.

У будинку по вул. Третього Інтернаціоналу, 15 Кременчутська (дівоче Гридасова) Євдокія, Ярошенко (дівоче Кременчутська) Анастасія, Кременчутська Валентина, Кременчутський Костянтин, 1958 або 1959 рік, Краматорськ.

У будинку по вул. Третього Інтернаціоналу, 15 Кременчутська (дівоче Гридасова) Євдокія, Ярошенко (дівоче Кременчутська) Анастасія, Кременчутська Валентина, Кременчутський Костянтин, 1958 або 1959 рік, Краматорськ.

Сім’я біля пам’ятника Міцкевичу, Львів, 1945-1960.

Сім’я біля пам’ятника Міцкевичу, Львів, 1945-1960.

Пізньорадянський період — це час хронічного дефіциту. Багато товарів, від продовольчих до промислових, було важко, а іноді й практично неможливо отримати пересічним громадянам. Водночас якраз у той час у СРСР імплементували ідею масової автомобілізації населення. Проте стати власником персонального транспорту було нелегко з огляду на ціну й черги на його придбання. Персональний автомобіль або мотоцикл були предметом гордості власника, показником його добробуту, а водіння й обслуговування авто — своєрідним хобі. Цікаво, що авто було переважно елементом чоловічого повсякдення, а володіння ним — частиною стереотипних уявлень про маскулінність. На фотографіях власний транспорт є не лише елементом експозиції — такі знімки заявляють про забезпеченість і вправність власника автівки, яка стає атрибутом успішного чоловіка.

Василь Лежепьоков.

Василь Лежепьоков. "був професійним військовим, служив у складі радянського контингенту в Німеччині, був комісований, намагався серйозно займатися фотографією, крепко пив, помер у віці 51 рік. Мотоцикл Кременчутського Костянтина Михайловича.

Кременчутський Костянтин Михайлович на мотоциклі у дворі по вул. 3-го Інтернаціоналу, буд. 15, Краматорськ. Фото зроблено його племінником Василем Лежепьоковим.

Кременчутський Костянтин Михайлович на мотоциклі у дворі по вул. 3-го Інтернаціоналу, буд. 15, Краматорськ. Фото зроблено його племінником Василем Лежепьоковим.

Кременчутський Костянтин Михайлович, новобудови по вулиці Богдана Хмельницького, Краматорськ, 1960-1970 рр.

Кременчутський Костянтин Михайлович, новобудови по вулиці Богдана Хмельницького, Краматорськ, 1960-1970 рр.

У пізньорадянський час усталюється уявлення про подорожі як один з найкращих різновидів відпочинку. Цьому сприяли відповідні державні політики, спрямовані на підтримку й заохочення туризму. Наприклад, радянські громадяни могли отримати путівку на морський курорт, у санаторій тощо від профспілкової організації свого підприємства чи установи. Звісно, відпустка далеко від дому була унікальною подією в житті радянської сім’ї, кожен теплий момент якої хотілося зафіксувати на плівку.

Як не дивно, смерть також знаходить свою репрезентацію у приватних фотозбірках — у пізньорадянський час було поширеним фотографування похоронів. Проте це не унікальне явище — історія фотографії знає приклади популярної у ХІХ столітті практики посмертних фото. Серед особистих світлин радянського часу знаходимо знімки учасників похорону навколо покійників у трунах — останні фото людини в колі сім’ї та близьких.

"Похорон Пантелія Кременчутського, брата Костянтина Кременчутського (він на милицях), праворуч від Костянтина його дружина і дочка (моя мати)" ( Опис Катерини Філонової). Краматорськ 1967-1968

 Могила Георгія, брата Костянтина Кременчутського. Ліворуч — син покійного, далі — брати і сестри покійного. Остання жінка праворуч — вдова Олена Кременчутська, Краматорськ

Могила Георгія, брата Костянтина Кременчутського. Ліворуч — син покійного, далі — брати і сестри покійного. Остання жінка праворуч — вдова Олена Кременчутська, Краматорськ

Похорон першої дитини Марії. Зліва направо: Афанасій і Маша, молоді батьки, хлопчик Леонід — син Афанасія від першого шлюбу. Краматорськ 1947 (опис Катерини Філонової)

Похорон першої дитини Марії. Зліва направо: Афанасій і Маша, молоді батьки, хлопчик Леонід — син Афанасія від першого шлюбу. Краматорськ 1947 (опис Катерини Філонової)

"Похорон баби Каті Гридасової (моя прабабка). Зліва направо: Толя, Валік, Шура і Томочка. Молодий хлопець у задньому ряді — онук покійної. Інші — діти покійної" Краматорськ, 1957-1959.( Опис Катерини Філонової )

Поза межами ойкосу

Звісно, приватні фотоколекції тематично не обмежуються особистими й сімейними знімками. Помітну роль займають і репрезентації людини поза домашнім колом. Подібно як у сучасності, в пізньорадянську епоху вихід індивіда за межі домашнього світу починався з навчання в школі. Знімки зі свята 1 вересня чи групові фото шкільних класів — це перші кадри із соціального життя людини. Тут вона вже не лише елемент домашнього чи сімейного ландшафту, а виконує свою першу функцію, яку на неї покладає суспільство й держава — навчатися.

Учні з вчителькою, Краматорськ 1984-1987

Учні з вчителькою, Краматорськ 1984-1987

 Середня школа № 19, місто Краматорськ. Клас 1-А, вчителька Міхеєва Луїза Миколаївна

Середня школа № 19, місто Краматорськ. Клас 1-А, вчителька Міхеєва Луїза Миколаївна

Школярі відвідують Пагорб Слави у Львові. На другому плані скульптурна композиція

Школярі відвідують Пагорб Слави у Львові. На другому плані скульптурна композиція "Мати-Вітчизна". 1960-1975

 коляр на порозі школи №55 у Львові, що знаходиться на сучасній вулиці Бандери, 91. 1970-1990

коляр на порозі школи №55 у Львові, що знаходиться на сучасній вулиці Бандери, 91. 1970-1990

Вагомою подією для радянських підлітків був вступ до піонерської організації. Посвята була не лише формальністю чи ідеологічним обов’язком — це своєрідна ініціація, яка символізувала зміну соціальної ролі особи, вступ до нового, суспільно відповідального етапу в житті людини. Про важливість цього дійства для радянських громадян свідчить те, що його візуальні репрезентації знаходять своє місце у приватних фотозбірках.

 Прийом в піонери 17.05.1987 , Краматорськ 1987

Прийом в піонери 17.05.1987 , Краматорськ 1987

 Прийом в піонери 17.05.1987 , Краматорськ 1987

Прийом в піонери 17.05.1987 , Краматорськ 1987

 Прийом в піонери 17.05.1987 , Краматорськ 1987

Прийом в піонери 17.05.1987 , Краматорськ 1987

Радянська держава активно залучала громадян до масових відзначень важливих ідеологічних дат — 1 і 9 травня, 7 листопада, дня звільнення міста від німецьких загарбників. Ці заходи, окрім ідеологічної функції, також грали роль висловлення вірності громадськості режиму через святкування дат, які той визначав як ключові для влади. Важко визначити, наскільки щиро суспільство вірило в ідеали режиму й наскільки вагомими для людей були ті чи інші дати. Однак ці дні були вихідними й серед населення панував святковий настрій. Офіційні події до визначних дат були не лише публічними актами лояльності суспільства, виразником його ідеологічної індоктринації. Такі події мали й неформальний вимір — оскільки низовою ланкою їхньої організації переважно були підприємства, установи й громадські організації, то офіційні заходи були зокрема й приводом зустрітися з колегами поза роботою. Святкування тривали й після офіційної частини, коли люди влаштовували застілля й пікніки, спільно проводили час.

Першотравнева демонстрація у Львові, 1949

Першотравнева демонстрація у Львові, 1949

Працівники Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту на першотравневій демонстрації на вул. Городоцька. Львів

Працівники Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту на першотравневій демонстрації на вул. Городоцька. Львів

Демонстрація в честь Жовтневої революції на вулицях Львова.

Демонстрація в честь Жовтневої революції на вулицях Львова.

     Військовий оркестр крокує вулицею у Львові під час параду.

Військовий оркестр крокує вулицею у Львові під час параду.

Львів, 70-х рр. ХХ ст.. працівники Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту на першотравтневій демонстрації, цікавий зразок верхнього одягу службовців того часу.

Львів, 70-х рр. ХХ ст.. працівники Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту на першотравтневій демонстрації, цікавий зразок верхнього одягу службовців того часу.

Сімейне застілля, Краматорськ, 7 листопада 1957

Сімейне застілля, Краматорськ, 7 листопада 1957

 Львів, 7 листопада 1970 р., працівники Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту  на демонстрації (перша зліва Тетяна Жук).

Львів, 7 листопада 1970 р., працівники Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту на демонстрації (перша зліва Тетяна Жук).

Безумовно, праця є невіддільною складовою життя дорослої людини. Окремі фотоколекції містять знімки, пов’язані з роботою — і аматорські, і зроблені професійними фотографами. Цей факт має не тільки ідеологічний вимір, зумовлений офіційними державними політиками, спрямованими на глорифікацію праці, а й цілком особистий. Фотографії з робочого місця, фіксації досягнень (нагородження, підвищення тощо) свідчать не лише про вагомість праці в уявленні радянських громадян, а й про гордість унаслідок власних здобутків і підприємства.

Львів поч. 70-х рр. ХХ ст. —  Одна із лабораторій відділу мікроелектроніки (4-й цех) Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту (унікальне фото військового, режимного, закритого підприємства).

Львів поч. 70-х рр. ХХ ст. — Одна із лабораторій відділу мікроелектроніки (4-й цех) Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту (унікальне фото військового, режимного, закритого підприємства).

Молодий робітник — Кременчутський Вадим Костянтинович (дядько Катерини Філонової). Фотографію зробив професійний фотограф на Новокраматорському машинобудівному заводі, 1962-1963

Молодий робітник — Кременчутський Вадим Костянтинович (дядько Катерини Філонової). Фотографію зробив професійний фотограф на Новокраматорському машинобудівному заводі, 1962-1963

Львів кін. 60-х рр. ХХ ст. Працівники Львівського науково-дослідного радіотехнічного інст-у: Любомиру Штойку вручають диплом (перший зправа Олександр Гончар-Биш, начальник відділу, друга — Тетяна Жук) Унікальне фото військового, режимного підприємства.

Львів кін. 60-х рр. ХХ ст. Працівники Львівського науково-дослідного радіотехнічного інст-у: Любомиру Штойку вручають диплом (перший зправа Олександр Гончар-Биш, начальник відділу, друга — Тетяна Жук) Унікальне фото військового, режимного підприємства.

Львів, поч. 1972 р., в кімнаті проектного відділу інституту

Львів, поч. 1972 р., в кімнаті проектного відділу інституту "Сільенегропроект"

Львів, 1980-81 рр. збори трудового колективу в актовій залі Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту (в президії Казаков Н. Г., Явіч А. А., Добрик Л. О.).

Львів, 1980-81 рр. збори трудового колективу в актовій залі Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту (в президії Казаков Н. Г., Явіч А. А., Добрик Л. О.).

Візуальне, політичне

Іноді в приватних фотоколекціях пізньорадянського часу зустрічаємо знімки, які фіксують персональний ідеологічний протест. Наприклад, обігрування в іронічних сюжетах радянських пам’ятників — справді всюдисущих монументів панівних владних дискурсів.

Кость Бялік і Костянтин Руденко, Серпень, 1990. ‘В Слов’яногірську є монумент Федору Сергєєву, позаду братська могила із барельєфами офіцерів, що загинули у Другій світовій. Фото знято перед тим, як барельєфи було встановлено вертикально’, -коментар Кості Бяліка.

Кость Бялік і Костянтин Руденко, Серпень, 1990. ‘В Слов’яногірську є монумент Федору Сергєєву, позаду братська могила із барельєфами офіцерів, що загинули у Другій світовій. Фото знято перед тим, як барельєфи було встановлено вертикально’, -коментар Кості Бяліка.

Ренесансом політичної візуальності, безумовно, став період перебудови. Гласність наново політизувала суспільство й публічний простір, політика в яких раніше зводилася лише до регламентованих ритуалів лояльності на урочистих мітингах і парадах. Люди, які донедавна мали справу з візуальним непрофесійно, виявилися своєрідними репортерами й літописцями нової доби — часу плюралістичного, масового й публічного політичного життя.

Страйк шахтарів 1991 р в Димитрові (тепер Мирноград) біля Будинку культури ім. Артема (тепер Палац культури ‘Україна’). Транспарант: ‘Бог, воля, Україна’. Люди здіймають прапори України. А.Тищенко згадує, що прапори, які були на стайку, учасники шили самі.

Страйк шахтарів 1991 р в Димитрові (тепер Мирноград) біля Будинку культури ім. Артема (тепер Палац культури ‘Україна’). Транспарант: ‘Бог, воля, Україна’. Люди здіймають прапори України. А.Тищенко згадує, що прапори, які були на стайку, учасники шили самі.

Страйк шахтарів в Димитрові (тепер Мирноград) біля Будинку культури ім Артема (тепер Палац культури “Україна”) 1991. На стіні будинку портрети Тараса Шевченка в рушниках. Вітання з Днем шахтаря від НРУ, у кадрі прапор України, який вперше здійнявся у місті

Страйк шахтарів в Димитрові (тепер Мирноград) біля Будинку культури ім Артема (тепер Палац культури “Україна”) 1991. На стіні будинку портрети Тараса Шевченка в рушниках. Вітання з Днем шахтаря від НРУ, у кадрі прапор України, який вперше здійнявся у місті

Водночас кінець 1980-х – початок 1990-х років — час перманентної економічної кризи, яка дедалі більше загострювалася. У радянській Україні стає публічним, окрім політичного, ще й протест соціальний. Страйк шахтарів Донбасу вражає масовістю й рівнем робітничої свідомості і солідарності, він кидає виклик владі — звісно, таке історичне явище бажає зафіксувати кожен власник фотоапарата.

Страйк шахтарів 1989 року в Димитрові (тепер Мирноград). Біля Будинку культури імені Артема (тепер — Палац культури “Україна”). У кадрі фрагмент плаката із вимогою:

Страйк шахтарів 1989 року в Димитрові (тепер Мирноград). Біля Будинку культури імені Артема (тепер — Палац культури “Україна”). У кадрі фрагмент плаката із вимогою: "Шахтерам — профессиональний продолжительний отпуск!"

Страйк шахтарів 1991 року в Димитрові (тепер Мирноград) біля Будинку культури ім. Артема (тепер — Палац культури “Україна”). Член Товариства української мови Петро Козачок виголошує промову українською мовою, у фасадному флагштоці прапор України.

Страйк шахтарів 1991 року в Димитрові (тепер Мирноград) біля Будинку культури ім. Артема (тепер — Палац культури “Україна”). Член Товариства української мови Петро Козачок виголошує промову українською мовою, у фасадному флагштоці прапор України.

Страйки шахтарів у Димитрові 1991 року (тепер Мирноград). Біля Будинку культури імені Артема (тепер — Палац культури “Україна”). Шахтарі в робочому одязі на газоні.

Страйки шахтарів у Димитрові 1991 року (тепер Мирноград). Біля Будинку культури імені Артема (тепер — Палац культури “Україна”). Шахтарі в робочому одязі на газоні.

     Страйки шахтарів у Димитрові (тепер Мирноград). Біля Будинку культури імені Артема (тепер — Палац культури “Україна”). Шахтарі в касках, чоловіки у повсякденному одязі позують.

Страйки шахтарів у Димитрові (тепер Мирноград). Біля Будинку культури імені Артема (тепер — Палац культури “Україна”). Шахтарі в касках, чоловіки у повсякденному одязі позують.

Замість висновків

Масові візуальні матеріали супроводжують людину останні два століття, зберігаючи відображення минулого. Мішель Фуко ввів у науковий і філософський обіг поняття «технік себе», що передбачає процедури, покликані фіксувати ідентичність людей, зберігати або трансформувати її. Приватне фотографування й кінозйомка, а також збереження тих чи інших візуальних матеріалів у персональних архівах якнайкраще підходять під таке визначення. Фото й кіноплівки з приватних збірок стають перспективними джерелами історичної антропології, соціальної та культурної історії, а також відмінними засобами публічної історії. Пізньорадянські матеріали не виняток, і вони варті дослідницької та суспільної уваги. В умовах повномасштабної російсько-української війни збирання, збереження й оцифрування приватних фото- та кіноколекцій можна назвати частиною порятунку нашої спадщини. До прикладу, Центр міської історії та Маріупольський краєзнавчий музей ініціювали збір сімейних фотоархівів, аби зберігати й вивчати історію міст, які зазнали урбіциду: Сєвєродонецька, Маріуполя та Бахмута. Зробити такі матеріали видимими та звернути на них увагу стає не лише академічною задачею, а й частиною ширшого процесу переосмислення культурної спадщини, яка має найрізноманітніші виміри й не обмежується етнографічною, архітектурною чи мистецькою складовими.

Мартін Ковард, Костянтин Мезенцев: «Урбіцид – це "вбивство міста". Форм і видів цього явища, на жаль, існує чимало»

Текст написано на основі приватних колекцій Міського медіаархіву Центру міської історії у Львові.